Неначе буря краєм пронеслась -
враз загуділо все і закричало:
"Оле, оле!" і сонце, ніби м"яч,
з свистуником виглядує з-за хмари.

Країна - як безмежний стадіон,
міста і села - гомінкі трибуни,
наче зненацька нас взяли в полон,
а ми від радощів ім"я своє забули.

Шістнадцять мов ефір переповня,
а прапорів - веселка віддихає!
Зафутболіло, заГОЛилося щодня,
і зафанатилось від зір до небокраю.

Триває свято. Пристрасті ростуть,
тоталізатори у ставках заблукали,
синдром фіналу, наче каламуть,
заповнює дороги і вокзали.

Росте напруга. Хто він - чемпіон?!
Очікуємо раз в чотириріччя,
а відповідь шукає стадіон
у кожній грі такій непересічній.

Щось зміниться як взнаємо ім"я?
Звичайно, ні! Та в місяць цей щасливий
забулось все - і криза, і війна,
і м"яч летить, неначе голуб миру.

''''''''''''''''''
Лиш не забути б хто ми справді є,
у ейфорії свята не зблудити,
посеред мов в фінальному фойє
свою уже навік не загубити.

Щоби опісля не ковтати сіль,
не борсатись в трясовині-болоті,
не споглядати на весь світ відтіль
через ту сітку в клітку на воротах.

Запам"ятати ім"я тих гравців,
хто не на полі грає у футбола,
і суддів тих з Печерських берегів,
чий арбітраж завжди на грані фола.

І зрозуміти, що і в святе це,
і в інші свята, що не є секретом,
оті гравці замість м"яча яйце
по наших нервах котять в кабінетах.

Що їх вже ігнорує Вільний Світ,
і свято влаштувати - цього мало,
червону картку Головний Арбітр
їм показав задовго до фіналу.

І ми гукнем після змагання так,
що й суддям відгукнеться всім немило,
є у футболі недовіри знак,
так зрозумілий: "Всіх гравців - на мило!"