Ішов собі та йшов... Старіло все.
Старі слова, життя старе й бродяче,
Таке старе, що вголос навіть лячно...
Не скажеш, може, вітром віднесе.
А десь дівча співало необачно,
Над сумнівами ніч здіймала серп.

Дівча тому, хто йшов, ніким було.
Воно вздовж неба не шукало броду –
Топило пам’ять чи губило вроду,
І китиці хустини – мов крилом
Одним-єдиним – загрібали воду,
А місяць в річку кидався чолом.

Мільярди душ і крихітних світів
Пливли водою, мерехтіли тихо.
Дівча ж для когось реготало, й сміх той,
Немов кажан вечірній, тріпотів.
Даль уляглась, туман уже не дихав,
І захлинувся в чорториї спів.

Старий із кладки погукав дівча...    
Він – просто так – воно йому не треба.
Дівча ж зірвалось, й зіркою у небо –
Світити звідти чи когось стрічать.
І тільки хустка на воді круг себе
Зав’язувала китицями гладь.