Пробудження. Світ стиснутий у рамі. Тече, із дзвона вилита, ріка. Росте трава, немов підземні храми. Весна – як вірш забутий Павлюка... Забутого так само і щасливо. Воскреслого – мов березневий грім. Цвітуть хрестато й сиво юні сливи. Спить Лета на березовій корі. Обличчя долі циферблатно світить. Рубці на серці – справжні рубежі. Дід ностальгує: «Вернуться совіти! – І я вернусь в рай-комні сторожі!..» Монети – як моменти непрожиті – Базарною печаллю віддають. А хмари в небі – надмогильні плити... І кров до Сонця тягнеться, мов ртуть. Кругом шиплять слова якісь ненаші, Хоча уже серцям не треба слів. А місце України «на параші»: Віват «аристократії» хахлів!.. Хто Божий раб, хто Божий син, – людино, Не розбереш з розгону, на коні. І шлях твій павутинно-пуповинний Розтане так, як вітер у вині. Розспівана душа моя світає. Себе шукає в дзеркалі – нема. А душі наші не літають зграями, Як сто чортів, а чи одна кума. Мов лід об лід, дзвенить душа об душу. Мов слід у слід, йде пам’ять навпрошки. Закон життя... А хто його порушить – Безсмертним стане, Чи навік ніким. Пишу весною злий романс про осінь, Пронизливо, принизливо сумним. Цвіте гніздо. І зорі – наче оси: Рояться, чортом злякані, мов дим. А смак життя, мов сІм’я смак в природі, Вертається із космосу до нас. Писати вірш – немов приймати роди, Родити і кохатись водночас. Звірино плаче небо березневе. І в серця є чудне передчуття: Що райським сумом пройняті дерева Пекельну радість мають від життя. Крізь хліб поета видно рідні зорі, У циферблату дзеркалі – усе. У час такий найперші мруть не хворі, А ті, хто у житті забули сенс. Хто зраджений рукою друга в спину, Заглушений шипінням мілюзги – Отруйним, косооким, чорнопінним... Що пробують на злам мене й на згин. Моє ж ім’я гуляє в Інтернеті. З моїх слідів вовки дощиська п’ють. І люблять музи й жалують поети Не так мене, як «водочку» мою... Чуття у мене, як в сліпого звіра. У горлі світ – як мурашиний спирт. Годинник свій по серцю звіра звірю, Що не звернув з мисливської тропи.
|