1

Я диригент зеленокосих весен,
Оркестрів сонця й хороводів зір.
Я  рік володар, що течуть із гір,
Коли звучать небес органні меси.

Я слухаю симфонії лісів,
Розбуджених досвітньою зорею.
І душу я плекаю, мов лілею,
Бо тут я часто серцем золотів.

Зелена повінь знов тече крізь мене,
І все єство проміниться натхненне,
І крила рук аж просяться в політ.

О ні, сьогодні дух ніхто не зв’яже,
І вже навік замовкне плем’я враже, –
Я князь крилатих, дзвінколунних літ.

   
    2

Я князь крилатих, дзвінколунних літ,
Що накували навесні зозулі.
Мов журавлі, мої літа минулі
В душі кружляють – і рясніє квіт.

Але коли неждано чорні хмари
Посунуть раптом, наче вороги, –
Я поверну тобі, життя, борги,
А спогад відлітатиме без пари.

Впаде проміння на крицевий щит,
Осяє всю розлогу крону віри, –
І відгукнеться многозвука ліра.

О, як я хочу жити і творити,
Простелюй, доле, ярі оксамити, –
Я полюбив за пісню волі світ!

     
   3

Я полюбив за пісню волі світ,
І він здається заповітним раєм.
Стрічаємо, клянемося, кохаєм,
Палких чуттів сховавши динаміт.

Не думаєм, що вибухає зло,
Руйнуючи, в душі лишає пустку.
А в глибині – пекучий болю згусток
Замулює по вінця джерело.

І ти ідеш, не знаючи адреси,
Ідеш, як ніч, хоча навколо день,
Байдужий до людей і до пісень.

І стомлено присівши на граніт,
Я полюбив за пісню волі світ, –
Її підхоплять юні поетеси.

 
   4

Її підхоплять юні поетеси,
Бо пісня волі юна і жива.
Заховані в мелодію слова –
Це промені, що осявають плеса.

Ріко життя, вируй і не стихай,
Та човен мій не винеси на скелі.
Я хочу, щоб нащадки ці веселі –
Возили в ньому щастя в рідний край.

О доле, доле, не зважай на втому,
І клич усіх мандрівників додому,
І кожен хай несе свій власний хрест.

Як хтось впаде, то підстели солому,
І покажи дорослому й малому –
Пасажі світла і двокрилий жест.


  5

Пасажі світла і двокрилий жест,
Священна книга і забута кава.
Немов зірниця, спалахне уява,
І бачиш душі, наче палімпсест.

У них слова зелені, білі, чорні…
Їм сонячно – і квітнуть, і ростуть,
Їм радісно – всміхається майбуть,
Без чорних слів – це душі неповторні.

У добрих душ – і світла, й добра путь,
Щодня тобі сто променів сяйнуть,
А в темних душах – і весною зимно.

В небесних душах – зоряні сади,
І замість слів лихої ворожди –
Ноктюрни дум, рапсодії і гімни.


   6

Ноктюрни дум, рапсодії і гімни,
Лиш теми для симфонії життя.
Ніщо не відійшло у забуття,
Бо спогад полиновий і кармінний.

І часу плуг не може все зорати,
Я знаю – не запізниться Сіяч,
І душ людських не промине шукач,
І тих, кому вже нічого втрачати.

Я бачу, як літає Божий Дух,
Ні разу не спинився гострий плуг,
Зерно, як слово , – і живе, й нетлінне.

Іду туди, де шум весняних гроз,
Де кобзами звучить червонолоз,
І піццікато блискавки нестримне.


 7

І піццікато блискавки нестримне!
Таке не втне і геній-віртуоз.
Я в захваті! Звучить апофеоз
І твориться природою вершинне.

Хоча б цей вітер струни не порвав,
Шмагає душу владно, люто й хрипко.
Якщо немає струн, то плаче скрипка,
Зорею впавши на долоні трав.  

Мабуть, душі не допоможуть сльози,
Як сірих буднів не озвучать грози,
Коли затихне сонячний оркестр.

Пробач, природо, ми такі байдужі,
Не бережем ні пролісків, ні ружі, –
Литаври грому – соло, як протест.


  8

Литаври грому – соло, як протест,
І раптом я відчув, як щезла втома.
Я увійшов у дивні ці хороми,
І духом доторкаюсь до небес.

А грім гримить і грає на тромбонах,
То в тулумбаси, то в литаври б’є,
Немов дарунки з неба роздає,
І знову б’є в земні й небесні дзвони.

Такого не побачиш уві сні –
Схопився вітер за шовкову гриву
І мчить щодуху на баскім коні!

Зелений гомін по гаях шумливих,
Бо суне військо хмар удалині,
А я біжу і зустрічаю зливу!


  9

А я біжу і зустрічаю зливу,
І золотисті бризки – навсібіч!
Ні, не злякає – і вогненний бич,
Я, мов хлопчак, веселий і щасливий.

Хай хлюпає у душу чиста синь,
По вінця наливається хай світло,
Будь, краю мій, багатий і розквітлий,
І в кожне серце – піснею прилинь.

Немов уперше бачу ці дива,
За роєм рій – і почуття, й слова.
Мій конику, розвій же сиву гриву!

Від радості хмеліє голова,
Бо я біжу і зустрічаю зливу –
Шовкову, теплу, світлу і красиву!


  10

Шовкову, теплу, світлу і красиву –
На щастя, на добро, на врожаї.
Нехай біжать сріблясті ручаї
І досхочу напоюють всі ниви.

Стіною стане колосиста рать,
І не пропустить жодного заброди.
Вже нам ніхто не заподіє школи, –
На Україну ллється благодать!

Не висохнеш ти, батькова кринице,
І не зміліє синє джерело, –
Хай п’є наснагу місто і село.

Як пісня задзвенить на всю світлицю,
Тоді біда ніяк не промайне, –
Мабуть, ніхто й до ранку не засне.

   11

Мабуть, ніхто й до ранку не засне,
П’янить весна і душу всю тривожить.
Куди ж веде заквітчана мене?
Цвітуть бузки! Отямитись не можу…

Весна весь час шепоче, я ж мовчу,
Бреду за нею садом я слухняно.
І я від щастя скоро закричу,
Співає серце, від пісень аж п’яне.

А цим бузкам – ні краю, ні кінця!  
Ви не дивуйтесь, я на все готовий,
Вже чути, як народжується слово, –

Хай щирістю схвилює вам серця.
О, що ж бо творить веснонька оця?!
Я не боюсь ні смерті, ні обмови.


  12

Я не боюсь ні смерті, ні обмови,
Бо тут серед бузків – я цар і бог.
Не знаю ні зажури, ні тривог,
Цвіту я рясно весь, мов кущ бузковий.

Не бачите? А я такий ліловий!
Стелюся цвітом-словом я для вас,
Лікую від недуг і від образ,
Ділюся щастям – я по вінця повен.


Я спрагло п’ю – і сонце, і росу,
Любіть мене, я ніжний і зелений,
І мовчки радість вам щодня несу.

Спасибі, люди! Я такий натхненний,
Ніхто гілок не ломить, не кляне, –
Я радий, що впізнали ви мене.


  13

Я радий, що впізнали ви мене,
Це, люди, правда – я найщасливіший!
Беріть весь квіт, і роси ці, і вірші,
В душі траву ніхто вже не примне.

І все ж, як хтось наступить ненароком,
Травиці кожний пальчик заболить,
І знов душа струною забринить,
І незабудка гляне синім оком.

О, я люблю ці неповторні звуки,
І через них страждаю і не сплю.
Як хвилі моря, ці солодкі муки,

Ні крапелини в них нема жалю.
Хто припадає до джерел любові?
Це я, посол божественного Слова.


  14

Це я, посол божественного Слова,
Лише його нікому не віддам ,
Бо у моїй душі біліє храм –  
Стозоряний, високий, загадковий.

У ньому я знайшов свою зорю,
Хоча її нема на небокраї.
О, як вона мені щоночі сяє, –
В її промінні – мислю і творю!

Моя ріко, не випущу я весел,
Попереду великі в нас жнива, –
І в човні є багато перевесел.

Під ноги шовком стелиться трава,
І за верствою кориться верства, –
Я  диригент зеленокосих весен!


  15

Я  диригент зеленокосих весен,
Я  князь крилатих, дзвінколунних літ.
Я полюбив за пісню волі світ,
Її підхоплять юні поетеси.

Пасажі світла і двокрилий жест,
Ноктюрни дум, рапсодії і гімни,
І піццікато блискавки нестримне,
Литаври грому – соло, як протест.

А я біжу і зустрічаю зливу,
Шовкову, теплу, світлу і красиву, –
Мабуть, ніхто й до ранку не засне.

Я не боюсь ні смерті, ні обмови.
Я радий, що впізнали ви мене, –
Це я, посол божественного Слова.