Ну, що ж, ти, славний мій шалтай-болтайський вірш,  
пошебуршив тихесенько і  …стих…
Ріка поезії струмує, завмираючи.
Звичайно ж, що вона тече з протоків раю, а я сиджу на березі її із киселю.
І що мені?!
Зірвавши спіднє упірнати в глибину…  
І дерти вірші з нір, як раків…
В смерть…
А після палець в рота, щоб угамувати кров, і…
І жадібно дивитися, як купа ця ворушить вусами…
В окропі…
Та намагається затвердити бажання, моїй приваби до пінистого пірнання…  

А світло сонячний трепече в небесі, парує в облаці, срібробородясь.
 
А я, дурило, захмелів і розумію - суть життя проста!  
Наївсь, напивсь, лежи собі…
Ї дивись!

Ріка поезії струмує у свідомість…

Звичайно ж, що вона тече…
Тече…
Втікаючи в вуста…