Лежу я на брущатці і розбухаю після катастрофи,
брутально набрякаю й пухну  весь і надуваюсь пузом.
О, ще я  заростаю бородою, і ще - ворсюся  трохи...
Так чесно намагався жити, - тепер дощу чую музон.

Лежу я довгу ніч, і третій день як сусло в мені грає.
Чомусь несоромно лежати серед купи мертвих.
Якась неясність  нового світанку –  якась волова шкіра.
Я - безпорадний і рябий, щетинистий і черствий.

Як затишно в чужому  світі  набрякати гниллю.
Напевно, тут за - щастя: застрягти між сном і Богом.
Зухвальством сяяти в обіймах  метастаз безсилих.
Зовсім сліпа ця близькість. Тс-с! – Тут, ніжність з мором...

Тугий бурдюк насуплений від попелястих газів.
Натужно пирхаюсь на сморід, сержусь і розкладаюсь.
На стропах лих і сонячної бурі гойдаюся в Камазі.
Чомусь з незвички душно дихати і  буськами смердіти.

Роздувся з жиру я, і все, не зменшуючи темпу, клекочу!
Чорнію у трухлявих  венах гниллю, і раптом  лопаюсь.
Навиліт дме бурхвиця, здіймає хвилю з  берега оцю
сьогоднішню  минулість незабутню.