Навкіс глибокого безволля медянки черевцем натужним
вповзає пам"ять. Осоружне-забуте-снами воскресиме
вертається. То херувими прядуть псалмів недільну вовну.
Тебе і словом не огорну, не поведу услід очима:
ця нагота ще ледве зрима.

Вже місить вечір глину чорну,
вже місяця гончарне коло чаклує зоряне начиння,
вода до ранку відпочине під шарудіння монотонне,
у ній печаль твоя потоне, здрібніла зболена мачина.
У об"єктиві павутиння багаття сумнівів червоне
горить до ранку. Не холоне.

А потім, втомленим і чистим, зійде «люблю» над сонним містом.
І не спитає перехожий, кому і хто писав цей біль.
Бо був, і є, і буде мій. У кожній жилці цього листя,
що замерзає безнадійно в міцній долоні зимовій.