* * *
У рідній мові я шукаю перла,
Щоб у моїй душі вона не вмерла,
Бо сяють в ній усі клейноди й берла, –
Віки ні букви з пам’яті не стерли.
* * *
На скелі Слова радісний стою,
По вінця душу вклечано мою,
І серцем обійнявши всю планету, –
Я, наче юний, келих сонця п’ю.
* * *
Лиш той духовним стане шукачем,
Хто володіє словом – не мечем.
Хто є володарем дзвінкої тиші, –
До істини не ходить манівцем.
* * *
Мабуть, є в кожного своя мета,
І дум, і мрій, і серця висота.
Лише чомусь не в кожну душу ллється,
Мов дивне світло – Слова чистота.
* * *
Я молодію в дітях і в онуках,
І глибшає душа тисячозвука,
Не долітає до високих струн –
Важкого лихослів’я каменюка.
* * *
Роса молитви на моїх вустах,
На скелю Слова я лечу, як птах.
Я п’ю снагу з його джерел правічних,
Моя душа святкує в небесах.
* * *
Я бачу душею Твою таємничість,
І колесо часу, що котиш у вічність.
Творю я натхненно симфонію літ,
І всотую серцем Твою ідентичність.
* * *
У небесах свідомості моєї
Розквітли знову думи, як лілеї.
В моїй душі божественне чуття –
Небесною осяяне зорею.
* * *
Живе зерно у пригорщах землі,
В душі слова – великі і малі.
Мов зерня, рідне слово я лелію,
Іду босоніж по святій ріллі. .
* * *
Той став рабом довічним сатани,
А той несе важкий тягар вини.
А третій все шукає вітру в полі,
Бо не складе ніяк собі ціни.
* * *
У космосі твоєму я живу,
Я трепетно люблю тебе живу.
Дзвенітимеш ти в пісні серця вічно, –
Чаруєш нас у снах і наяву.
* * *
Я згоден бути в рабстві у Любові,
Всім серцем їй служити я готовий.
А дві сестри – ненависть і злоба,
Хай між собою чубляться до крові.
* * *
Скажу слова освячені Тобою,
Що стеляться шовковою травою.
Мов листя, їх до рани прикладу,
Щоб розминулась доля з самотою.
* * *
Моя душа закохано мовчить,
У серці дивна музика бринить.
Лише вона єство все заполонить,
І серце заспіває мимохіть.
* * *
Як виростає з мук велика радість,
Немов змія, чиясь вповзає заздрість.
І двері відчиняю я не всім, –
Нехай розквітне довгождана благість.
* * *
Як легко люди розум потопили
В звичайній склянці, хоч і не хотіли.
Тепер вони без розуму живуть,
І дбають не про душу, а про тіло.
* * *
Моє життя, мов дерево гіллясте,
Голублять душу – і літа, і рясти.
Щодня свій сад я ревно бережу, –
Жар-птиця знову прилітає часто.
* * *
Вже залунали голубі оркестри,
Цю увертюру травень, як маестро,
Почав акордом громових литавр, –
Аж по дібровах покотивсь перестрах.
* * *
У душах струни рвуться від страждання,
Коли звучить там реквієм кохання.
І вже не ступить більше на поріг
Чиясь любов – ні перша, ні остання.
* * *
Стоїть душа навколішки і плаче,
І дивиться на мене так, неначе
Її сьогодні вже образив хтось, –
І я забув про всі свої невдачі.
* * *
Ти чашу долі не доп’єш до дна,
І в тому буде лиш твоя вина.
О маловірний – чуєш ?! – зупинися, –
Перед тобою – вічности стіна.
* * *
Раптове, наче блискавка, чуття
Освітлює – і душу, і життя.
Щасливий той, хто у простому слові –
Шукає і знаходить відкриття.
* * *
О, друже мій, читачу елітарний,
Біжать думки до тебе, ніби сарни.
Якщо вони зупиняться, тоді –
Я перейду на жанр епістолярний.
* * *
Якби летіла думка, як стріла,
Тоді б її боялася хула.
Якби було на світі більше правди,
Тоді б ніхто не йшов у хащі зла.
* * *
В своєму краї – ми, як емігранти,
Не дбаємо про душі, про таланти.
Здається, що потухне скоро й дух, –
Без нього ж ми – чорнобильські мутанти.
* * *
Щасливий той, хто в пору відпочинку
Іде до трав, до квітів, до барвінку,
Хто п’є з криниць задумливих дібров,
Хто небеса прихилить на хвилинку…
* * *
Душі вершини і могуть ума
Знайдеш, людино, ти в собі сама.
Ясний вогонь завзяття і свободи –
Запалює ненависть до ярма.
* * *
Мабуть, усі сумні уроки помилок
Я вивчити не зможу назубок.
Та добре знаю, що в життєву книгу –
Я запишу натхненний свій рядок.
* * *
Ще не висить моє життя на нитці,
Ще є багато літ на кожній вітці.
Мов щедроцвітна яблуня, душа –
Плекає плід у мрії, наче в квітці.
* * *
Юнацьких літ бурхливі переходи,
І зрілості моєї тихі води,
І мудрості глибоке джерело –
Усе впадає в океан свободи.
* * *
Від сміху ти помреш, не від хвороб,
Жартуючи, ти прямо б’єш у лоб.
Ачей, ти робиш так не випадково,
Адже твій друг – відомий гробокоп.
* * *
Як дух твій спить – духовний ти банкрот,
Що хоче лиш наїдків і щедрот.
І, бачу я, тоді ти оживаєш,
Як слухаєш банальний анекдот.
* * *
І знову я сьогодні сам не свій,
Бо крутить це життя, мов чорторий,
А там, обабіч київської траси, –
Тривожать душу голоси повій.
* * *
Прийду до вас дорогами епохи,
І відпочивши під вербою трохи, –
Я про життя вам наше розповім,
Коли чужі затихнуть скоморохи.
* * *
На крилах щастя не злетить нещастя,
Воно тобі не зразу в руки дасться.
Ніколи щастя не буває там,
Де серце заморозило безстрастя.
* * *
Мої слова одухотворить дух,
Ласкатимуть вони – і душі, й слух,
Зігріють вас – і вдома, і в дорозі,
Серед життєвих бур і завірюх.
* * *
Лиш капне щастя – і мудріє серце,
Виходжу сміло на життєві герці.
Радію перемозі я завжди,
Як у дитинстві – золотій цукерці.
* * *
Усі мої секрети в тайнику,
Але моя душа не на замку.
І хоч для багатьох вона відкрита, –
Я не підставлю вам свою щоку.
* * *
Гукаю зранку я на всі лади,
І закликаю вас в свої сади.
Немов ріка, моя душа скресає,
Несе льоди важкої ворожди.
* * *
Ти нині переходь упорожні,
А восени – уповні день при дні.
Якщо почервонієш, марновірко, –
Тоді весь вік щаститиме мені!
* * *
Якщо мине ця Божа благодать,
І хлине туга, як ворожа рать,
Пройду я через муки і страждання, –
Щоб залишити радості печать.
* * *
Я сам собі солдат і генерал,
Коли важкий долаю перевал.
Немов судно, свій хід життя сповільнить –
І я в ту мить беруся за штурвал.
* * *
У горні дум не плавиться чуття,
Якщо не закохався ти в життя,
І не плекаєш душу безупинно,
Як юна мати – чарівне дитя.
* * *
Як стіни духа падають до ніг,
Я сам не свій, мов дикий печеніг.
Тоді я все на світі покидаю –
Орю душі забутий переліг.
* * *
Я туго дух напружую, мов лук,
Як чую серед вулиці матюк.
О як же душу обвіває сором,
І коле в серці, мов попав остюк.
* * *
Підкориш дух – і радість перемоги
Умить затопить геть усі тривоги.
Якщо збагнеш – скорився ти йому, –
Це для душі велика засторога.
|
