Гей, колодязю,
світлий мій,
дідом чищений,
прадідом копаний,
ти напоєний соком землиці
й віками глибокими.
Це до тебе
ідуть,
як до рідного,
сироти,
що намучились тяжко
і встигли зневіритись.
Ми приносимо
– чуєш? –
у відрах-відеречках
до притихлих світлиць,  –
безпісенні теперечки?  –
цю водицю твою,
що прикрашена
зорями,
запиваємо ж нею  –
і радість,
і горе ми,
й сиву тугу,
й біду,
що не звуться колишніми,
бо й тепер причаїлись  –
ой-йой! –
поза вишнями...

Ой, колодязю ясний,
мій князю-володарю!
Чи довіку ти матимеш,
рідний,
господаря?
Хай же серце твого джерела
не замулиться,
наче батьку,
тобі
вся
вклоняється
вулиця...