Відкрив Ти небеса Своєї слави,
І я стою під молодим дощем.
Росте земля, ростуть дерева й трави,
І я Любови не напився ще.

Іду невидимий могутньою рікою,
Топлю у ній – і муки, і жалі.
Хлюпочуть води, той іде за мною,
Хто душу не покинув у золі.

А хто залишив – ні  живий,  ні мертвий,
І, ніби робот, свій торує шлях.
І що хотів би у душі зітерти?
І чи хотів би, щоб воскреснув прах?

Чого стоїть на березі крутому,
Один, як перст, далекий від життя?
І чи колись повернеться додому,
Якщо прошкує сам у небуття?