Земний марсохід Spirit чимось схожий із міфічним Хароном – тому, що обидва працюють в один бік в безпосередній близькості від підніжжя бежевого Олімпу (є така гора іржавого Марсу). Там річка Стікс біжить крізь покручені трахеї карсту. Там шрами каньйонів крають увесь материк. Материк, що пережив астероїдний шок в марсіянську давнину, коли Spirit був ще рудою на Землі, коли Харон був ще юнгою в аргонавтів по той бік всесвіту, де планети – лиш скам’янілі проекції руху зірок. На той час супутники Фобос і Деймос були вже приборкані орбітами, та траєкторіями марив упертий Танатос. І не його провина, що у смерті вони завжди спрямовані вниз, туди, де вогонь стає каменепадом, повільним вибухом і комп’ютеризованим духом. вже зламані всі весла Харона колесами загрузлого Spirit’a стали круги гончарські А, може, планети – великі жорна з рипливого часу, що збіжжя сузір’їв рівномірно перемелюють на богів, на людей і на комп‘ютери, повільно зсипаючи у ковчеги, в тіла і в чіпи світлий сум роз‘єднаних світів? Бурштинове борошно Чумацького Шляху вкривало палубу і матрос адмірала Ноя лишав на ній сліди босих ніг та й винаходив перший компас в магнітному полі Марсу й Землі, в геліосфері єдності двох берегів і одного моря. Дух завжди океан. Навіть якщо живе у всюдиході із заклиненим колесом, що не дозволяє металу рачкувати від вирв, запорошених спогадами. витягує думок протуберанці пам‘ять магнітами з шумовиння звивин мозку в геометрію мікросхем Вже й старпом Харон поховав капітана Немо на таємничому острові в центрі моря Дірака й новенький капітанський картуз сидів незграбно на ньому коли хвилі ймовірності вдарились об борт іншовимірного до відчаю «Наутілуса» цього підводного монстра вагітного Spirit’у голографічним яйцем котре необхідно було відкласти серед не оголених ще глибин марсіянських фантазій гіпотез романів поем що атоли й коралові рифи цивілізацій міцно тримають у неймовірності таємниць залишковою пам’яттю мікросхем у мул впираючись розумною сталлю над живою водою випинаючись і медузою ворушиться океан в безодні скалярної скляності обріїв лиш векторами крани здіймаються портів що інфрачервоним піском забуття поки не захлинулись але в цих осях координат вже зникають кольори серед ультракоротких хвиль брижами іде обличчя Харонове і піна прибою розпадається на сон-шурхіт коліс що котяться по міді водоростей намацуючи вакуумними флуктуаціями душ марсіян журбу та біль Spirit’у в марганцевистому коконі пітьми а маяк-Сфінкс горілиць раптом пада роблячи мрій останній ковток і хвилі океану осипаються дюнами в його очниці де зникають востаннє побачені промені дня востаннє побачене сяйво заграв востаннє побачене світло зірок Правильно розвертаємо в Spirit’у антени й власні звивини, щоб перекласти: «востаннє побачене світло зірок» – «аеліта» звучить марсіанською. Тужний астрономічний сюрреалізм Джованні Вірджініо Скіапареллі розмалював поверхню Марса каналами які не востаннє а вперше були побачені очима землянина що їх сам випалив телескопом аж до самісінького дна старечих зіниць і сліпуватий лоцман Харон проводив наскрізь прогнилі баржі ретроспективою каналів до озер антикварно-брунатних і незліченних круглих схожих на столи для спіритичних сеансів що їх десь крутили медіуми та й намагалися викликати дух висохлого океану але він випаровувався в ніжні сутінки спогадів намагаючись ожити з тихою впертістю флори одначе фауна формулами і загатами вкривала поверхню планети тисяч озер у котрих остигали уламки й шматки астероїду який розплескав моря на краплі атомів і квантову піну Марсу минулого на елементалі Марсу майбутнього на сучасність на Скіапареллі на Spirit‘а й Харона вічно п’яного лоцмана мережі каналів які ведуть в нікуди з огидною недостовірністю буденного плину життя де земляни огорнуті одномірністю сільського клубу стрічають недолугими оплесками лектора який точно знає те чи є життя на Марсі згідно плану товариства “Знання” й чомусь залитий сутінками та сивухою клуб раптом сльозами вікон скупо зблискує Червона зірка відображується в чорних вікнах і увсебіч летять уламки променів крізь інопланетні дерева від вольниці Гуляй-Поля і аж до ґрат Петрограду із зимовим марсіянським світилом над Невою. Ріка несе перекоти-долю в кіберпростори хромованих путівців неба, в лабіринти темпорального абсурду, де мрія – вільна складова енергії зірок - запалює маяки Соацери: міста в кратері, що був колись озером. І от над полівками кактусів летючий корабель марсіян зустрічається з земним коханням Аеліти, й Харон, маяків старий наглядач, відкорковує пляшку та й разом з червоноармійцем Гусєвим прагне на дні її знайти істину життя і дух п‘янкий знедушених зірок, в останнє кимось побачених. А зірки зникають поволі і зонд інженера Лося піском заноситься. Лиш Spirit затято вгризається в дюни й статичний шар міфологій знов переміщується: на екранах випинаються обрії «Морського Старту» і донька Аеліти – Ассоль, – на них уранці плутає трикутні вітрила з корпусами ракет. А літо ракетне дихає спекою і канали парою спогадів наповнюються ледь коливаючи вохристі тіні марсіан яким снились перед загибеллю люди з планети Земля але цю здатність бути для інших сновидіннями смерті втямив уже продавець іграшкових човників Харон і ось не спати він намагається знову більма очей спрямувавши на портрет Рея Бредбері людини і телепата що блукає барханами пустелі де зовнішнє світло є внутрішня мла паралельних світів з яких осипається крижана краса зоряного пилу на залізні книжки з опуклими ієрогліфами і лише павуки електричні метушаться обплутуючи намовлені слова павутинками дротів у верлібрах в марсіянських хроніках та в рецептах для планет хворих на невиліковну хворобу безсмертя і на чудову незавершеність космосу та людини аби врочисто на найвищій з орбіт від корабля відходив наш Spirit як від тіла душа та й весь у вогню летів розгортаючи прапором свій парашут цю нелійнейно зібгану вітрил іншовимірність над руйновищем евклідової геометрії де смерть_згорнутий_вимір_життя і нічогісінько більше Спить пологова глина обвітрених планет під барханами з тривалентного заліза в кратері Гусєва у якому маленький відважний робот Spirit шурхочучи лускою з сонячних батарей виповзає на беріг зоряних катастроф та й лячно хрумкотить колесами по цвинтарю усіх інопланетних розташувань земних істот хвилерізів маяків та пірамід у космос проточений наскрізь історією в болючу людяність людини і незалюдненість цунамі скам’янілого вогню яке спалило самоту Харона до попелу слідів що простягнулися за обрій туди де згідно рівнянь фізики любові знов космічні промені єднаються в людину І тому в мікрофонах б’ється й б’ється сигнал, хоча Стікс висох... Харон вмер... Spirit застряг...
|