Народилась на світ дуже бідною.
В драних джинсах ходила старих.
Називали тебе люди відьмою,
А ти просто не слухала їх.
Віднесла, прогуляла, розтратила
Свою вроду, порядність, тепло.
А сьогодні додому ледь втапила
(Отакого ще й не було!)
До оселі своєї, до гнидника.
Наче глист, пововтузилась в ній.
Зупинилися сумно годинники,
І заплакали перші півні.
А тобі стало зле, важко дихати:
Це диявольська пастка була…
Із чортами на вогнищі дикому
Ти востаннє себе продала.
Смерть безжалісно в очі дивилася,
Привіталась з тобою, а ти
Не злякалася, не зупинилася
І не плакала: «Смерте, пусти!»,
Ти прилізла додому у стійбище,
Тихо впала на сірий диван.
Скільки часу потрібно і днів іще
Дати тілу без болю і ран?
Провалилась у часі і просторі,
Кляті оргії – й досі в очах.

Зникла втома аж зранку, у просині,
У її ритуальних вінках.