ИЗ ИГОРЯ ПАВЛЮКА * * * Я пью. Я пою. И чужому я радуюсь счастью. Смакую печаль я, как тело сухого вина. И после любви мне – как после святого причастья. А то, что есть войны – Так разве моя в том вина? В себя заглянуть иногда, как в колодец, бывает. Там много домашних цветов, Но бездомны стихи. Достаточно смел, чтоб сказать про тот свет: - Я не знаю! Достаточно жив, чтобы были друзья и враги. Вмерзает в стекло горизонт, как испуг в наши гены. Становимся теми, уже победили кого. Мы в окна врезаем кресты. Рисуем мы Солнце на стенах И любим, и любим, и любим мы жизнь, ого-го!.. Слова далеки друг от друга, Как звёзды, сдаётся. Ступеньки растут, словно тени крестов молодых. Я рад. Я пою. А вино из лозы прямо пьётся. И пули летят, как летели… И я возле них. 2011год * * * Співаю. Спиваю. Радію чужому щастю. Смакую печаллю, мов тілом сухого вина. І після любові легко – як після причастя. А те, що є війни – Хіба ж то моя вина? Заглянути в себе колодязно часом буває. Домашній побачиш там цвіт і бездомні сніги. Достатньо сміливий про засвіт сказати: Не знаю... Достатньо живий, щоби друзі були й вороги. Вмерзає у скло горизонт, як у гени переляк. Ми ж тими стаємо, уже побідили кого. У вікна врізаєм хрести. Малюємо Сонце на стелях І любим, і любим, і любим життя, ого-го!.. Між зорями відстань, Немов між словами, здається. Ростуть шабленята... мов тіні хрестів молодих. Співаю. Радію. Вино просто з кореня п’ється. І кулі летять, як летіли... І я біля них.
|