У Києві полудень.

Сонце повисло над самісіньким хрестом Софії.

Ти дивишся на нього зі сходу,
Я – з кордону на заході.

Сонце підморгує тобі правим оком,
Мені – лівим.

– Іншим ще важче, – каже воно. –
Їхнє кохання перевіряється
І більшими відстанями,
І тривалішими розлуками.

Наше кохання перевірено муками.

Кожен день без тебе дощем вмивається.

Мені хочеться вірити сонцю,
Але я більше довіряю своєму сонечку,
З яким скоро зустрінемося.

Та чому
Сонце повисло над хрестом Софії
І не рухається?