Поспішай, подорожній, бо вже зачиняється спа…,
Силіконові сльози  пасуться по вилицях Барбі.
А потойбік – висить листопад. І вона засипа.
І так голосно пишеться кров на потрісканій фарбі,
   
як усе, що дається взнаки, як розплата за драйв.
Порожніти навзаєм – гіркіше усякої правди.
Випадковою ніжністю звіра в собі розідрав,
а тоді охолов, як вечірнє вино на веранді,

що забули коханці, сховавшись у рай подушок.
Поспішай, подорожній, бо небові вже на очницю
золотою монеткою перше світило зайшло.
Ти скінчився для неї. А завтра для когось почнися

розриванням обіймів, щоб знову підняти ціну,
розкуйовдженням хвиль, щоби знов опинитись на суші,
де так само свербітиме шрам і залишать одну,
де легкі балеринки ночами виходять із мушель

лоскотати  зухвалим «синочкам» невірні тіла,
доки ті не зомліють від ласки, бліді та розбиті.
Ти топив, як умів. А вона, як уміла, пливла
на приблудних  китах у солоне своє повноліття.

Зачиняють салони і все, що торкалося вас,
у повільному поспіху пересувають кордони.

А коли ти не встигнеш – скінчиться у плеєрі джаз,
але донор не знайдеться…
                                 більше не знайдеться донор.