1 Непотрібна робота – важка й пітна, а на творення – катма часу... Як Сізіф, не маєш ні миті на погляд в небо зірчасте. Прилипає пір’їнка до валуна – натяк, виклик, поклик чи докір? Це ж чудово – вибратись, врешті, на висоту, подолавши опір! 2 Пік повищав, тож можна спочити мить. Ти зумів, ти досяг, ти гідний! Та нема нагороди, і зал німий, і немає у ньому рідних. Вгору глянути зась, бо валун трима: жили випнуті, садна сині… А стоока й сторота внизу юрма бачить лише політ орлиний. Птах байдужий до слави – у небі він тільки волі й здобичі прагне. Ще й метає послід на всенький світ, що взискує чудес і правди. Він не знає обов’язку і вини, і прокляття труда тяжкого…. Та милується в захваті з низини упосліджений люд на нього! Ти ж стоїш навкарачки, з останніх сил, потом вкривши єдиний статок. І тобі не подасться там навіть роси – тільки послід нероб крилатих, тільки посміх вільних, яким дарма і твій поступ, і вірність шляху… Так, ти гору здолав! Але втіхи нема – ти покірно чекаєш краху… 3 Він розчавить тебе, твій валун важкий, – руки рве і на груди тисне… Відпусти, відштовхни, відступи, покинь і не стеж його шлях донизу! Відречись – як Петро, як Іуда – зрадь! Руки – крила. Скінчилися кроки. Під тобою міцна і тверда гора, над тобою – небо глибоке. Тож злітай, чи пірнай – там немає дна… Будь легким, будь вільним, будь вічним! І юрма замре й замилується на твій політ, сильніший за відчай. 4 …Бухне в натовп валун твій – і бризне кров. І злякаються навіть вої… Ти їх вразив польотом, а він – зборов тим, що впав, а не тим, що встояв. І розступиться люд…. І лежатиме він – як наріжний камінь чи кара, і чекатиме пастиря на крові, себто знову тебе – Ікара.
|