Їй двадцять дев'ять. В зіницях її годинник відраховує час до наступної недо-страти. Її вважають зухвалою й трохи дивною, а вона вже просто втомилася помирати. (Бо такі, як вона, помирають від кожної зради).
Бо таким, як вона, чомусь завжди стріляють у спину, і чомусь лише ті, без кого весь світ - пустеля. А вона все не звикне і кожного разу гине. Це, здається, зветься "комплексом Монтанеллі". (Друга ночі. Не спиться. Розхрестя тіней на стелі).
Їй двадцять дев'ять. Вона не фарбує очі. Полюбляє британське  movie й травневу зливу. Вона бачить героїв книг уві сні щоночі і над ранок тому прокидається майже щаслива. (І лише потім згадує, що вже не вірить у диво).
Бо дива чомусь трапляються з кимось іншим, а у неї лиш крила ниють як вперше гостро. Вона замість молитви знову шепоче вірші. Вона по собі ні сина, ні сну не лишить, коли всміхнеться, почувши останній постріл.