І. Пахла ніч яблуками і у ній фосфорично Місяць і хата світилися свіжим вапном – північ безсоння була дуже космогенічна, та за відчиненим з рипом стареньким вікном космос трусило зірками і материками й разом з плодами у нетрищах райських садів падали стіни споруд і ставали мостами у космогонії ста позаземних світів. Луки лягали на бік і сповзали з них трави, на вертикаль перетворюючи горизонт у клубочінні міжзоряної порохняви з впалих у ніч хмарочосів, альтанок, ротонд десь у модерних Нью-Йорках, старих Назаретах, та в катастрофах металів, бетонів, пластмас, ще спали півні на ста невідкритих планетах, ранку чекаючи й нас. ІІ. Півні знов про світання благають, обростаючи криком вогню, й цим прощення небес здобувають і собі, і безкрилому дню, бо вже сонце впливає в оселі, вже вростають із боку зорі марсіянські опалові скелі в малахітове літо Землі. І теорія збігів та збурень катаклізмом цим гне очерет: на городі он вицвілий курінь важко хворий на форму ракет і, по-інопланетному дивні, з маячками своїх гребенів, шлях шукають знетямлені півні між зелених комет огірків. ІІІ. Дикунський світ… Неонові шляхи конкістадори та місіонери торують в ніч, до запитань глухі серед дрібних кристалів мезосфери і в марсіянських бескидів юрмі, потовченій на гамуз метеором, не знають, чи пів-так, а чи пів-ні, сказати тим, хто проситься угору. Аж раптом бачать, що вони вже тут і кожен з них вже й сам напевне знає, що поза стінами хат і кают чужих зірок ніколи не буває, що крик завжди дорівнює луні, а запитання й відповіді – рівні!.. Що на кордоні космосу й Землі ізнов чекають ранку півні.
|