ТИША, ЄДИНА ДЛЯ ВСІХ…

1.
Бувають миті –  
Часом коротші вистрілу,
До глухоти болючі:
Ніби гігантські ножиці
Перерізають долю
На «до» і «після».
І, оговтавшись,
Ще довго не розумієш:
Чи ти помер,
Чи – народився
У тому ж самому місті,
Того ж самого дня,
Серед руїн і галасу,
Серед розлук і відчаю,
Невпізнанної
Фукусіми.

2.
Те, що для тебе –
Міцне і - навіки,
І нині, і повсякчас;
Для неї – всього лише
Кремові квіти
На ніжнім бісквіті.
Злизала й цією
Весною де інде
Лиш сакура зацвіте.

3.
У крихтах минулого,
Розтертого з містом,
З кістками і долями,
З надіями, радістю
Кожен свої
І єдині для всіх
Визбирує споминів
Сяйні уламки:
Єдине, забрати що
Будь-кому іншому
Ще не під силу.


4.
Хвилина мовчання –
Єдиної тиші для всіх.
Коли западає голос
Мов клавіша – десь біля серця.
Мовчати, буває, більше
Про що, ніж сказати словом.
Вміститися ціле життя
Може в таку-от хвилину.

5.
Змиє усе минуле.
Майбутнє змиє…
Змієм cтече вода
У свої глибини.
Та якої ж висоти хвиля
Повинна бути,
Щоб змити із людської пам’яті
Березень, одинадцятого?..
      9.04.11