В кімнаті Гретхен золоті сердечка і мапи
країн, які не побачиш у моніторі,
рефлектуючи, поки згущене капає за лапи,
оскільки всі тутешні речі живуть в покорі.
Оскільки дерево розростається, закриває всебічні плани,
перетворюється на мотлох і завмирає,
оскільки сонна свідомість німецької панни
нічого спільного з тілом її не має,
і треба ковтати голосні, коли говориш про тіні,
і вдосконалювати правопис після уроків,
офіціант пропонує іще мартіні,
садовить Лоліту на підвіконня Набоков.
Ніколи не дивись униз – там їздять спортивні кари,
переганяючи з пустого в порожнє дивно,
коли нічого від тебе не залишиться, крім примари –
просто якась одна льодяна царівна.
Будеш згадувати облесників і нізащо
не здогадаєшся, хто кого перший кине,
бо навкруги одні плексигласові хащі,
в пластику тут прокидається щось тваринне.
В пластику тут прокидається щось жіноче,
щось неодмінно – вибрані твори, плями.
Справді ніхто тут нікого давно не хоче,
тільки данайці бавляться тут з дарами.
Виблиски пам’яті іноді втраплять вдруге
в коло твого незайманого ще зору,
потім приносять гірку квасолі слуги,
гірку квасолі бурштинову і прозору.