Там, на березі синього моря, чула я дзвонів розкіл.
Ти грав мені на флоярі любові,
перев’язаній чорною стрічкою.
Застромляв мені в груди осиковий кіл
і кричав: «Вже облиште нас, демони!»
Засихали слова мої, сльози німіли…
Мій немилий, а сильні ми, де ж вони?!
Ми живемо на зрізах пекельних кіл.
Чи помремо святими і вічними?!

Там, на березі зимного моря, чула я чайок розгул.
Ти грав мені на тамтамах любові,
обтягнутих шкірою ворога.
Мої коси занурював ти у намул
і кричав: «Шолудива і грішна ти!»
Мої пальці ламались об хвилі й тонули…
Мій минулий, не станемо кришнами.
Ми танцюємо в колах життєвих дул,
ми співаємо хрипло, як ворони.

Там, на березі сірого моря, чула, як човен загув.
Ти грав мені на гавайській гітарі
з чотирма посивілими струнами.
Я ковтала, мов дим, твій захопливий грув
і кричала: «Я буду нехворою!»
Все тремтіли у такт мої вицвілі губи…
Моя згубо, згноїли аморе ми.
Ти сказав значно менше, ніж ти забув.
Я не стала твоєю лагуною.