(за творчістю Євгенії Більченко)

Вінницький хлопчик шифрує себе у генделиках.  
Це щось з  хокку, де  малюють графіті очима коханих.
Я спіймаю тобі найкращого в місті метелика!
Я знайду  тебе в травах в канаві,  як убогий в апартаментах!
 
Ми ж уміємо обопільно спотворюватися в ніжні словами,
Жестами в міміці переганяти гарні  й  стрімкі поїзди ...
Хай якась перфострічка  з очима невинно айловими
друкує  у чаті: «Сергійко! Миленький! Ми ж –  на ти! »
 
Так, це ми на зв’язку  за метою до музики часу відсталого.
Хто - наріжний і сильний. Ми  лише – як ніж у собі.
Наші мобі приймають ночами всі рівні від сталого,
Так що звуки мігренні  вранці звучать як наложниці у тобі.
 
Я люблю празький торт  і вівсяночку з лівером.
Ти за звичкою п’єш оцю коку, як гарячу кров, на швидку ...
Ти, дівчинко, захищай свого хлопчика , що став уже хакером
І, як торбу, тягає з собою гематому у мозку ...