...Стара Європа – ( добра_стара _Європа ) – бабця сухесенька,  що химерною сяйливою бабкою пролітає над  ранковим бруком Клюні.... Шкіра її – пергамент, коси її – білі змії розморені, сховані  у  зеленому кубельці капелюшка...  На повідочку  сріблястому – одному на всіх повідочку  – вона  повагом  веде трьох  кудладих близняток : Жана, Поля і  Сартра,   і песики голосно нюхають  аромати ванільних круасанів  з кав»яреньки «Дорога свободи»...  
«Треба пересадити герань, дорогенька», - нагадував учора чоловік, закриваючи на ніч віконниці – таким чином квіти залишилися спати  по той бік її життя.  Вона довго не могла заснути – старече тіло, висохле й невагоме, білою хмаркою припіднімалося над ліжком, за вікном безхатньою кішкою шарудів  дощ, і ноги нили - чи то  від погоди, чи то від ранкової прогулянки на підборах.  Хай і невисокі,  хай і надійні, як її пізня мудрість, та підбори в такому віці – це вже «іспанські черевички», а не атрибути  Жінки.....
Нарешті вона заснула, і собаки її заснули, і герань, і чоловік у сусідній кімнаті...
І увійшла вона в Лету босоніж....
.... і снився їй бик – білий, як молоко, бик, що везе її – юну і золоту – на своїй широкій спині.  Босі засмаглі ноги – її ноги – міцно вперлися у його теплі боки, і залишилося лише:  море,  чорне, як ніч остання, і біла цяточка  богобика, і довгі дівочі пальці – її пальці  -  що пестять  сиву густу гриву...
і що ж то  було насправді – чи то викрадення, чи звільнення, чи втеча омріяна?
...бик струсив  головою – солона вода потрапила у ліве вухо, і  Європа – полонянка солодка – обійняла його  міцну жилаву шию: ну ж бо, не бійся, ось він уже - наш золотий острів...