Светлана-Майя ЗализнякПро пані Гераськіну, лад і лід Вона стрічала на дивані – Стара, безрадісна, чужа. Її племінниця Сніжана Нас обдивилась, наче жаб. „Ви - хто? Чому не подзвонили?..” Мій син у крісло радо сів. Пакет із мушлями - на килим, Що в юнь мою так янтарів... Ми вгамували чаєм спрагу. Розкуштували виноград... Гераськіна просила страдно:” Сніжанко, люба, не вмирай! Я не дійду вже до пательні, Не обірву в саду інжир...” Ночіло... Все було пастельним. На блюдці м”якли масло, сир... З картини зорила онука. Волосся – персиковий сік. Сюди не чутно моря. Смуток. Тут догоряє жінки вік... Вона для Юри шила чепчик, Сорочку з котиком рудим. Вона не встигла тихо вмерти Серед пігулок і світлин. З десяток слоїків на таці Дзенькочуть вперто, як набат... „Піти б отак в „Марат” на танці!..”- Півусміх блідо розквіта. Син ходунки приніс хороші. До себе у Місхор везе... Я довго бути там не можу: Й онуки шумні, й пекінес... Кричать:"До себе йди, бабусю..." А йдуть зі школи – забіжать... А ти, моя подружко, Люсю... Тебе ніхто не зобижа?” Моя свекруха тихо встала. „Та ні... Живу собі... Бувай! Іще зайти б мені до Алли... Спасибі за сирок і чай...” Суха Сніжана в коридорі Мені шепнула у плече: „У Ялті всі біжать на море! А вам побачитись пече?” - Не вперше бачу жінку-кригу...- Ковтнула я рахат-лукум. Я вам лишу на пам”ять книгу. Тут про Герасима й Муму. Ви ж із Росії? У хуртечу Поплачте, хай розтане лід. Мене пекла із Криму втеча. А море вічне! Море... ві... Вона не вклякла на порозі. У сутінь біло попливла, Щоб запевняти, лити сльози: „Я ж усьому даю тут лад! Я – дальня родичка. Чужинка... Не ради спадку... Хліб і сіль...” Вже - сорок сім. Грядуть обжинки... Зітхаю. Йду... Ловлю таксі... серпень 2010 Ялта - Полтава
|
2010 © Светлана-Майя Зализняк |