В алеях білі сторожові песики,
Я оглядаю падаючі чисті каштани,
Якими захоплювався десь там Мілашевський.
От якби парк на блакитний був пофарбовАний!

Ультрамарину тремтіння на сірому асфальті!
Сірим шаром розпростерлася під ноги вулиця.
Нічні метелики золотих листів, бодай не
всохніть:
Столиця!

Туманні алеї та м'які руна,
Низькі хмари, смак венгерки прохолодної.
Шляхи: дивний дим, серця вагання.
О, Боже, який я голодний!

Між вже залежалими приблудними жоржинами
Римлянка-варшав'янка, як з хати Евандра,
Син солдата вітає, перегинаючись мов жердина,
На посинілім майдані сіро - Олександра.

За хвилину знов осінь і Новий Свят в туманах,
Вузька-вузька, стрічкою вулИця.
У камерному концерті заграють Баха.
Столиця - отож, столиця.

Де ж тут засадити всі свої квіти
Між Землевласницькою, Вороною, о вчителько.
Зачароване утікає  від мене літо,
Обернувши на предмет марень перелітну касирку.

Що Тобі, Варшаво, тобі Віденський Двоже,
Зробив сіро-бурим, як ти вказав, годину,
Коли всі мої буйні думки і дозорчі
Спливли і самотності відкрили глибИну.

"Май" мій зелений десь в Києві між Октовіршів
Палаючих минув – бува смішив в "Пікадорі".
Новогродецькій вулиці рів синяво-глухий
Інколи тільки з глибин наділяє жовтим зорі.

Розступіться будинки, роз’їдтеся трамваї,
За третьомостом віадук прозорий та медовий.
З’їж  мені очі, з вигляду сивий і лагідний.
Прямуючому крізь країни, що на диво одна однієї
розуміють мови.
.

Що ж ви підкажете, віщуни, мені на пам'ять?
Про дівчаток, що мріють про срібло еполет!
За мною ворота, переді мною нескінченні ворота,
Що відкриються на блакить, на синь, на фіолет!!...

Хай хтось павутиння пряжу одмотує,
Нехай живуть золотозапашні пальми, хай страуси існують,
Рожевий парус скатертини моря прасує,
Геть від мене все, що мужність тамує і пригноблює!

Геть, приязні: я хочу крові жахливих глибин,
Алхімікам закрити веселкові зірниці!
Про моря, моря, моря холод і згин –
І чорне піано гарячої сукровиці!