Чорні круки, чорні круки,
Чорні ненажери.
Не один помер від муки,
Бо закрили двері
І в темниці заклювали,
До смерті заїли,
Оббрехали, обплювали
Безгрішнеє тіло.
Ох і вмієте, паскуди,
Зживати зі світу
І бояться тому люди
Вороннього сліду.
Бо раніше хоч боялись
Ви суду людського.
А теперки об*єднались
Й розіп*яли слово.
Прикували його, бідне,
До чорної скелі
І шматуєте, клюєте,
Ніби Прометея.
Свого крука, що нажерся,
У судді пропхали,
Щоб над словом бути зверху,
Як хто запитає
За що його так карають -
Щоби відповісти.
А тим часом бідне слово
До смерті заїсти,
Поки влада вороняча
Плюндрує посіви.
Та не думайте безкарно
Не буває гніву.
Винищим ми ваші гнізда,
Воронячі зграї,
Одумайтесь, зак не пізно -
Слово оживає!
Воно вище і міцніше
Від посліду й крику,
Що залишиться пізніше
Від вас, круки дикі.
Спалимо потім і послід,
Щоб й сліду не було,
Спалимо і ваші мощі,
Щоб усі забули,
Що були у нас ті круки,
Що круками звались,
Щоб не чути навіть звуку
Як ви називались.
Чорні круки, чорні круки,
Чорні ненажери,
Ой не довго вам судилось
Зачиняти двері!