Долю  одуримо,  біль,  наче  гріш,
кинувши  в  чашу  жертв  покаянних?
Правда  –  скрижальний  різьблений  вірш  –
давнє  прокляття  хворих  і  гнаних,
в  спадок  залишене.  Поглядів  рінь
пам’ять  з  сарказмом  кине  під  ноги:
завжди  від  Бога  йшли  до  прозрінь
і  від  прозрінь  утікали  –  до  Бога.
Так  було  вічно.  Страх  одкровень  
ляже  хрестом  прижиттєвим  на  плечі,
щоб  проміняти  вічність  на  день  –
не  скасувати  права  на  втечу,
як  не  пройти  в  шість  мільярдів  цю  путь,
щастя  у  долі  не  взяти  на  виплат.
Дні  розтікаються  з  жмені  –  мов  ртуть.
Долю  мідяччям  не  одурити.