Вже  день  почато.  
В  сивий  ранок  
прокинешся  чужим  стерном.
Душа,  мов  віск,  
ночами  тане    
і  б’ється  у  сліпе  вікно,
як  день,  три  дні,  як  вічність  тому.

Здолає  день  нові  мости.
Час  витікає  по  краплині  
крізь  білі  пальці  пустоти.
І  хтось  між  списаним  папером,
на  загадки  твоїх  нестям  
побачить  відповідь  банальну
в  німих  очах  чорнильних  плям.
А  поки  –  ти    гориш  від  болю,  
від  пошлості  та  простоти
того,  яке  було  тобою,
того,  що  вже  тепер  –  не  ти.
Крізь  ґрати  і  залізні  рами  
непевних  ранішніх  прозрінь
ти  дивишся  у  ніч  печально  –  
такий  самотній  і  чужий,
і  молишся  –    не  віриш  Богу  –
і  все  ж  ти  молишся  до  сліз́
про  довшу  за  життя  дорогу,
щоб  не  звернути,  не  зректись,
щоб,  гублячись  в  пустелях  буднів,
світ  знов  шукав  твоє  плече  –
Душа,  мов  віск,  ночами  тане  –
і  вперто    в  глибину  росте.