Будинки ловлять пащами дверей
зграй перехожих повсякденне дійство,
а Всесвіт знов вигадує людей,
згадавши власне зоряне дитинство.

І мешканці згасаючих цеглин
течуть на лоджії з пітьми грузької,
щоб крок зробити… Потім – ще один…
Немов на край планети, ще пласкої.

Передчуття закрутистих світів
долає стреси, комплекси та страхи,
і випинається проміння ліхтарів,
немов лискучий панцир черепахи.

Вдихнувши неба, в зоряниць вогні
пірнає ця тварина разом з нами…
Лиш бульбашки хвилин у глибині
ще кружаться між ранком та дахами.