1
Гарячі ночі випито, як чай,
покутні ранки вичахли в печаль
(бо дар вогню під силу тільки феніксам),
і сонця поруділу вже печать
кортить зірвати – щоби швидше вересень.

Це мертве літо побутових справ:
оскома правил, за якими гра
триває  – а тобі не світять козирі.
Дрібна пташина з пилу вибира
шовковицю, щоб дотягти до осені…

У тиші просиш гуркоту грози,
у сонця – співчутливої сльози,
в калюжі придорожній миєш яблуко,
й ховаєш, як жало, сухий язик:
отруту – злито,
                та джерела – зваблено.

2
Ідеш по руслу – й знаєш: не туди.
Це не туман над ним, а дим, а дим –
із нього і росиночки не випаде.
Ніде живої вже нема води –
усю давно скип’ячено і випито.

Та все ж – вогонь і воду стерпів ти
(тобі не дав загинути інстинкт –
у небезпеці він завжди рятує нас),
тепер же тільки й можеш – проректи
про тіло спечене і душу струєну
у неба мідну осяйну трубу
до світу, що тебе уже забув, –
але хіба не осягнув і досі ти,
що врешті вище благо ти здобув:
став непомітним,
                         отже, став філософом?

Забудь трубу – шовковицю збирай
(твого труда не потребує рай,
а в пеклі у пошані тільки крадене),
та пам’ятай, що ти уже вмирав,
об’ївшись, як дитя, земними правдами.