Існує пора особливого світла,
Блідавого сонця, огрійного плеса.
Пора називається бабине літо.
Вона, як весна, - чарівлива, підлесна.

Уже на лице павутиння сідає –
Легеньке, летюче... Пора - тиха згуба.
Як срібно спізніла пташина співає!
Як пишно й відчайно яріють ці клумби!

Гримкочуть у спогадах врунисті зливи.
Зібрали врожай з безвідмовного поля.
Від погляду я розквітаю спрокволу,
Ще зрідка ревную – зненацька, надривно.

Цю мудрість незгубну щедротного літа
Приймаю із радістю – в серце з долоні.
Любове, луною течи понад світом!
А пущі безмовні, зірниці холонуть...

Леліє просвітчастий флер зорепаду.
І, певно, вже час розлучатись навіки...
А я зрозуміла в цю днину відрадну,
Як варто любити, прощати, жаліти.

2010

---------------------------------------------------------------


Бабье лето

Есть время природы особого света,
неяркого солнца, нежнейшего зноя.
Оно называется  бабье лето
и в прелести спорит с самою весною.

Уже на лицо осторожно садится
летучая, легкая паутина...
Как звонко поют запоздалые птицы!
Как пышно и грозно пылают куртины!

Давно отгремели могучие ливни,
всё отдано тихой и темною нивой...
Всё чаще от взгляда бываю счастливой,
всё реже и горше бываю ревнивой.

О мудрость щедрейшего бабьего лета,
с отрадой тебя принимаю... И всё же,
любовь моя, где ты, аукнемся, где ты?
А рощи безмолвны, а звезды всё строже...

Вот видишь - проходит пора звездопада,
и, кажется, время навек разлучаться...
...А я лишь теперь понимаю, как надо
любить, и жалеть, и прощать, и прощаться.

1956, 1960.