Одиноко у полі
Височіє тополя
Серед хащ дикоцвіту,
Серед терену стріл.
Беззахисна у полі,
Аж стемніла від болю,
Та напружила віти,
Щоб не тріснуть навпіл.

Вітер кидає в крону,
У зелену корону,
Сипле в очі всім сміттям,
Що зірвав з диких трав.
Та не вирвав він стону,
Не діждавсь її скону,
Хоч все листя в лахміттях
Й стовбур ранами став.

І стоїть, височіє
Заповітная мрія,
Непіддатна ні вітру,
Ні колючкам й сміттю.
Оживилась в надії,
Що живинцем повіє,
Прожене стужу хитру
І дасть волю життю!