Ось лайка плаває, мов жир,
Сп”яніла, нарочита.
Висять над нею смуги ширм,
Гудять під нею плити.
Плюскоче торжище густе,
Як борщ густий, багатий.
На розі вулиці – сліпець
Презирливий, пихатий.
Побитий віспою відун,
Крізь діри видно тіло,
А на колінах розгорнув
Сліпу книжину сміло.
Жінки збиваються у круг.
Всі в негараздах, пітні.
Слідкують за канканом рук
По сторінках маркітних.
За мокрий дріб”язок-п”ятак,
За дзенькіт-голосок
Дарує ворожби каймак
Цяткований листок.
Він кожну жінку вдовольнить
Своїм сліпим одвітом,
Хоч бачить не лице – блакить
Підвітряного світу.
Все змили хвилі низові.
В руках провидця – пляшка.
Ось оковиту цмулить він –
Щоб розчинилась тяжкість.
І світ небачений, як вар,
І гусне, й червоніє.
І вже немає інших барв,
І не існує ліній...
Відун для себе зажада
Навпомацки пророцтва.
І матюкається, відтак
Листає книжку мовчки.
Між передрачок і халеп
Таки ніхто не скаже,
Що лиш одна-єдина Смерть
Бинт сліпоти розв”яже.

2010
----------------------------------------------------


СЛЕПОЙ

Вот ругань плавает, как жир,
пьяна и самовита.
Висят над нею этажи,
гудят под нею плиты,
и рынок плещется густой,
как борщ густой и пышный,
а на углу сидит слепой,
он важен и напыщен.
Лицо рябее решета,
в прорехи брезжит тело.
А на коленях отперта
слепая книга смело.
А женщины сомкнули круг,
все в горестях, в поту,
следят за пляской тощих рук
по бледному листу.
За потный рыжий пятачок,
за скудный этот звон
судьбу любой из них прочтет
по мягкой книге он.
И каждая уйдет горда
слепым его ответом...
Но сам гадатель не видал
ни женщин и ни света...
Всё смыла темная вода...
К горстям бутылка льнет,
и влага скользкая тогда
качает и поет.
И видит он тогда, что свет
краснеет густо, вязко,
что линий не было и нет,
и нет иной окраски...
И вот когда он для себя
на ощупь ждет пророчеств,
гнусаво матерясь, скорбя,
лист за листом ворочая.
Но предсказанья ни к чему,
и некому сказать,
что смерть одна вернет ему
небывшие глаза.

1927 или 1928