Десь бродить неосяжними світами
По голубих безмежжях океанів
Та хвиля-вбивця, шелестить віками,
Заносячи страшні жахіття в пам'ять.

Частіше прокидається в Бермудах
Стовпом води із смертоносним жалом,
Від того виду цепеніють люди -
І, мов удав, зжирає їх злощаво.

Вона нікого не прощала зроду,
Не залишає свідків-очевидців,
Стає, мов смерч, раптовою горою,
Вбиває і ховається у тиші.

Що за загадка, вигадка чи правда?
І де вона береться серед штилю?
Як ті гіпотези привести всі до ладу,
Як розгадати тайну вбивчу силу?

А, може, хвиля та - то згусток болю,
Що накопичується у природних ранах,
Що ми весь час байдужістю тупою
Наносимо Землі цій неустанно?

Розігріваємо знесилену планету -
Й вона заплакала від нас льодовиками.
І сльози ті збирає у букети
Та «віддаровує» потопами й цунамі.

А як їй, бідній, витерпіть наругу,
Коли із неї решето зробили?
З її лісів лишились тільки смуги,
В морях нафтові плями роз'ятрились.

Її повітря - то озонні діри,
Її поля - хімічні полігони,
Збирається той біль у згустки сірі
І піднімається раптово із безодні.

А ми потім шукаємо де винні
За урагани, смерчі і цунамі,
За вбивці-хвилі і за потепління.
Немає винних, бо ми винні з вами....