Він був ревнивцем - тривожним і ніжним,
Як сонечко Боже, мене любив.
А щоб не співала вона про тодішнє,
Він білу пташину мою убив.

Ще й наказав у півтемній оселі:
"Смійся, віршуй! Це - любові пора."
І я закопала ту птаху веселу
Побіля криниці, де вільхи кора.

Не литиму сліз - ні сама, ні прилюдно.
Камінним зробилося серце усе.
Здається мені, що завжди і повсюдно
Відлуння той голос відрадний несе.


2010

-------------------------------------------------

Был он ревнивым, тревожним и нежным,
Как Божие солнце, меня любил,
А чтобы она не запела о прежнем,
Он белую птицу мою убил.

Промолвил, войдя на закате в светлицу:
"Люби меня, смейся, пиши стихи!"
И я закопала весёлую птицу
За круглым колодцем у старой ольхи.

Ему обещала, что плакать не буду,
Но каменным сделалось серце моё.
И кажется мне, что везде и повсюду
Услышу я сладостный голос её.

1914