Чи стала я з роками щасливіша?
Чи той це шлях, яким тепер іду?
Вже й яблуньку, якій писала вірші,
Зрубали біля кореня в саду.

Вдивляюся в тенета кіл на зрубі,
Знайомих ліній згустки впізнаю,
Що на долоні витесані грубо, –
Мов долю там накреслено мою.

Близьких дерев зосталося так мало.
Змиває дощ бабусині сліди.
Я цілу ніч садком цим проблукала
В полоні смутку, смутку й самоти.

Зрубай мене в цю пору вечорову
При кореню. Я з-під землі стою.
Хай, може, хтось в моїй застиглій крові
Колись побачить істину свою.