Б А Й К А Його привезли в неосяжні далі На край землі й встромили у пісок, Щоб екзотично тішив він надалі І дарував опівдні холодок. Поміж дубами голими без пробки, Межи оливками і пальмами в парку, Він так й завмер самотній, одинокий, Зі смутком на зеленому листку. Йому царівна-Пальма говорила: «Та кинь ти, Клене, так журитись, мій! Дивися, як тут тепло, як красиво! Який чудовий голубий прибій! Дивись, як сонце сходить спозаранку, Як апельсини пахнуть у цвіту! Захочеш - буду я тобі коханка, А не захочеш - то й не підійду! Дивись, як чистотою сяє місто, Скільки людей на тебе, он, глядять! Ну, перестань, коханий, в думах виснуть, Проснися свіжим соком у гілках! Ну що ти там у себе бачив вдома - Терпкі морози, хуртовини, сніг? А тут живеш, як в пазусі у Бога І всі причуди Півдня - біля ніг!» На те їй Клен у відповідь промовив: «Що знаєш, Пальмо, ти про ті краї? Там - благодать живущої вологи, Там - дім мій! І серпанки вогнянні! Там щедрі роси умивають зранку, Там, літом, в різнобарв'ї ситих трав Така краса, яку я доостанку У своїм серці з болем приховав! Там холодно узимку, і тривожно Та восени не жалують дощі, Але, хіба цей край зрівняти можна? Замовкни, Пальмо! Краще не бреши. Тобі, можливо, тут і добре, сестро, Хоч і сама тутешнею не є. Я ж пригадаю як Калину пЕстив - І туга моє серце обдає!» Надулась гордовито Пальма-цяця, Поправила корону угорі, А Клен почав тихенько помирати Від смутку в серці у чужім дворі. Мораль така: Не милі райські далі, Не тішить душу золото і шик, Бо найтепліше місце - в ріднім краї, Де народився й виріс чоловік!
|