| Светлана-Майя ЗализнякВірність|  
 У нього немає лиця.
 Були оксамитові брови.
 „Почвара – людина оця...”-
 Пугукають жалісно сови.
 
 У нього немає очей.
 Не вимисел це, а жахіття.
 Подружжя виходить з ночей,
 І плине у згоді між віттям.
 
 Дружина таки не втекла.
 Вона пам"ятає всі риси.
 А двері з вінцем об заклад
 Все б"ються:"Тікатиме риссю..."
 
 Зі спини - кремез-лісоруб.
 Розмови - про сонце і хвилі...
 Подеколи лист принесуть
 Від тих, що жирують за милі.
 
 У нього немає краси.
 Є дім, невеличка парцела.
 Жених на весіллі носив
 У хусточці вбивчий міцелій.
 
 Сміялися гості:”Цілуй!”
 Гірчили вуста у невісти...
 Чи Бог всі молитви почув
 Того, хто ридає безслізно?
 
 По зливі пригадує він,
 Як пахне сосна і секвойя.
 Для нього дзвіночок – як дзвін.
 Обстежують пальці світ Гойї...
 
 В бідахи не буде дітей.
 Навіщо лякати малечу?
 З ціпочком іде до курей.
 Обходить на пакілку глечик...
 
 Так хочеться з нього полить
 Остуди - на щоки і груди.
 Скеміє, нестерпно болить
 Обличчя, відтяте хірургом.
 Катма для нового лекал...
 Весільна світлина - в намисті.
 
 Вона залишилась - плека
 До смерті єство променисте!
 
 А я вік залюблена лиш
 У гарні обличчя і руки.
 Із ким розрізатиму тиш,
 Що гускне, стіка на прилуки?
 
 Що - старості палева яв?
 Це бганки, залисини, плями...
 У кожного Час відібрав
 Лице, що плекалось роками.
 
 Супружник іде в полини...
 Обличчя його молодече.
 Визбирую скалки вини...
 І дощ
 розливаю
 на плечі...
 
 
 
 
 
 
 
 
 -----------------------------
 історія реальна
 
 | 
 2010 © Светлана Зализняк |