Найстрашніше зі всіх відчуттів — це байдужості вата,
Де між нею знайти хоч маленький фарватер,
Як і де зберегти свої душу і думи
Серед вод океану печалі та суму?

Ще не менш страшно йти із порожніми тільки руками,
Споглядаючи людські пустелі роками,
Знати те, що вмовляння на Небо не діють,
Що надію в полоні трима безнадія.

Я кричу своїй музі: «Десь щастя таки бути мусить!»
Й Вуді Аллен говорить мені замість музи:
«Людські шанси на щастя таке довгождане —
Це можливість свої полюбити страждання...»

На маленькі спішу острівки, де ліси та каміння,
Де іще не померло душі розуміння,
І все голову там над питанням ламаю —
Чи, крім смерті, життя якийсь смисл інший має?...