І чого не буває в житті…
У зимову безжалісну хугу
Крізь кватирку відчинену втік
Невеличкий зелений папуга.
Він усім своїм криком обрид,
Все, що міг, у квартирі обгадив,
Втік — і дідько його забери,
Цього злого зеленого гада.

Він щипав, не давався до рук,
Він з аптечки висмикував вату,
Величезну у книзі діру
Проклював, мов не мав що клювати.
Він був злюкою, зліше зими,
Сам же зростом не більше курчати,
Але втік — і помітили ми —
Як його стало не вистачати.

Нас пташине покинуло зло,
Але поряд зі злом листом клена
Разом з ним відлетіло тепло,
Що трималось на крилах зелених.
Почуття це таке непросте,
Чорним сумом заповнює нішу
Особистих уроків про те,
Що стає зрозумілим пізніше.

Ми йому все пробачили вмить
І хотіли б із ним подружитись,
Та під серцем лиш думка щемить —
Як цю зиму йому пережити.
Як він десь там літає, малий,
У змаганні з зимою — хто зліший,
Той, хто був і вреднючий, і злий,
А тепер став для нас наймиліший.

Як йому, що вже звик до тепла,
Наодинці зі злою зимою,
Що ручиська свої простягла
Над птахами й собою самою?..
Як шукати його чи слова?..
Лиш бринить оголошенням туга:
«Може він залетить десь до вас,
Поверніть нам смішного папугу…»