| Сумний сьогодні жайворонка спів. Стежиною загубленою, полем
 Іде старенька... Кошик у руці,
 Дівча мале крокує поруч. Болем
 Скорботи виривається сльоза.
 Зітхає бабця і стиска міцніше
 Долоньку: „Дай їй, Господи, не знать,
 Як голосно кричати може тиша.”
 У спогадах живуть страшні часи:
 Пусті хати, мерці окрай дороги
 І тиша... в ній пташиних голосів
 Не чути... Тиша (!) з присмаком тривоги.
 
 Селянське кладовище. Край воріт
 Бабуся зупинилася. Дістала
 Хустину білу. Долі, у траві
 Її коло паркану розіслала...
 Поклала зверху паску, крашанки,
 Цукерок жменьку і перехрестилась.
 Сльозу змахнула, знову ті роки
 Згадавши: де ж була ти, божа милість?!
 Здивовано запитує мала:
 „Кому це? Тут могил немає навіть...”
 „Від голоду померлим... І дарма,
 що тут нема хрестів, коли є пам’ять.”
 
 Ти ще маленька, трохи підрости
 І розповім усе, що пам’ятаю.
 Або тобі писатиму листи,
 Бо вже й мені недовго...дожила я
 До щастя миру й хліба на столі,
 До спокою, до усмішки твоєї...
 Але і досі бачу уві сні
 Жахи дитинства. Осені тієї
 Прийшов татусь, раніше ніж завжди,
 Похмурий і розгублений. До мами
 Він довго щось ледь чутно шепотів.
 А потім мама плакала... Хатами
 Ішла біда. Ночами з ліхтарем
 Вдиралися бригади активістів
 В життя людей. Такого і з царем
 Не знали страху, як за комуністів.
 Червона сарана поїла все.
 Окраєць хліба видираючи з долоньок
 Дитячих. Не здригалося лице
 В катів проклятих, не боліли скроні,
 Не гризла совість чорної душі –
 Диявол там знайшов собі домівку
 І все людське у них він задушив.
 Заламуючи руки, на долівку
 Навколішки впадали матері,
 Коли з колиски витягаючи дитину,
 Останні крихти вигрібали упирі,
 Приховані від них на чорну днину.
 Виносили із хати геть усі
 Плоди і зерна, ковдри, одяг, посуд...
 Продзаготівля сіяла мерців,
 Записуючи їх у жертви посух.
 
 Далі буде...
 
 
 |