Колись були дерева вищими навколо,
Колись трава зелена нам пісень співала,
Та час розмірено спішив у плавних колах
Лише вперед, без інтервалів, без привалів.

Пізніш привчались їсти з рук чужої ласки,
Ставала щирість поступово менше в моді,
А гола правда в простоті старої казки
Для нас давно не дивина уже, та й годі.

Під сонми викривлених слів блискіток ради
Життя повільно витіка, мов кров із рани.
Можливо, смерть і є оте життя насправді,
А наше — фільм на божевільному екрані?..

І, може, всі, коли згасає їхня ватра,
Піднявши втомлено з очей душі вуалі,
Займають крісла у небесному театрі,
Де проглядаються мільярди серіалів?

Колись і ми дійдемо краю тихим ралом,
Там, кажуть, час довічно стигне в оксамиті,
І Дон-Кіхоти, поздіймавши всі забрала,
Єдиним фронтом там стоять, в єдиній миті.

Ще серед різних версій смерті і така є,
Яка, можливо, буде надто вже простою:
В цій простоті святій на нас лише чекає
Щем Забуття у мить злиття із Самотою...