Мовчи, не думай і не псуй папір.
Зіпсутим напхано важкі полиці.
Вночі герої з книг, немов із нір,
виходять і живі шукають лиця,
лякають опівнічників сліпих.
Мовчи. Не думай. Вії не кропи
сльозою, що натерта кулаками.
Вони не вірять. Зраджені віками,
Повірять радше в концентрат ропи…

Мовчи, у темряві слова души,
що пахнуть тліном, ще не збувшись тілом.
Їм не болить. Ти думаєш – боліло?
Невже кортить минуле ворушить?
О, не лякай ці привиди сторіч.
Сліпуй, німуй і не ламай коліна.
Нехай ідуть – і не лишають тіней.
Нехай ідуть – і забирають ніч,
лишаючи тобі твоє лице –
сліпе, мов аркуш, і німе, як маска.
Це перемога. Отже, і поразка…
Мовчи, не думай, не пиши про це.