Я покидаю вись – неспішно, мовчки,
в собі озвучуючи слово: покидаю.
Це непомітно іншим.
           Так листок,
що осінь накопичує у тілі,
вже відає відторгненість свою
і чужість гілки, що його тримає.

Якогось дня – цей день живе у ньому –
він тихо, без прощання, вісь одпустить,
щоби набути ілюзорну вісь
себе, чи пак свого падіння-лету.

Чийсь погляд – молодий, швидкий, хапливий –
помітить  рух у кроні –
           тінь коротку,
але зневажить, як завжди, малим.
Той погляд вгрузне в килим на траві,
де безліч жестів здобули вже спокій,
де тіні крил у кольори загусли
і крадуть зір яскравою красою.

Під ними твердо. Крок зворушить тишу
і викличе шурхливе нарікання:
– Не воруши, дай відійти тілам…
Дивись на різнобарв’я умирання,
вбирай дари останні, вже холодні,
але – не руш, не руш, не руш, не руш…
Послухай, як збиткуються дощі,
не знаючи про вчинені наруги.
Їм прощено – у них нема ролей,
а лише доля, визначена небом:
текти униз, до долу, вшир і вглиб,
і все м’яке наситити собою,
і все порожнє наливати вщерть...

Це музика приходу і відходу –
того, що неминуче й не минає,
лише стає у чергу і спокійно
чекає часу і не гає днів...

Я покидаю всіх у цьому часі,
я покидаю все в собі дозрілій
з полегкістю осіннього листка,
що вдячний гілці, сонцю і дощу
за вчасність подарованої миті...

Та вже пора подякувать землі –
за ваготу, за твердість і терпіння.
Іди до мене, наближайсь, велика!
З долоні вітру у твої обійми
лечу і навзнак падаю –
           і вперше
завважую те дерево, яке
мене тримало все моє тривання –
від кореня до гілки, що найвища.
Воно прекрасне – в голизні своїй,
в глибоких зморшках вічної кори,
у рості, у розкриленості  крони,
у кожній гілці, що прямує в небо,
в основі стовбура, біля якого
я відчуваю корені – кістьми…

Нарешті ми зустрілися!
           Так близько,
що дерево почує, як захоче,
моє «спасибі»…