Чорні плями з душі
Ми горілкою синьою змиєм,
Як на воду квітневу
Листки золоті опадуть.

Допотопна печаль...
Хто її, окрім нас, зрозуміє,
Позбирає плоди
У старому, як Всесвіт, саду?

Ми підемо в поля.
Ми загубимось і пропадемо.
Тільки зоряна безвість і ми...
Безкінечно земні.
«Ех, найкращий мужчина –
То ангел повсталий, то демон...» –
Ти казала мені,
Таємниче шептала мені.

Я крилатів і ріс.
Я галактику подихом міряв.
Повставав проти тіла
І смерть не в бою зневажав.
Для поетів «від Бога» ґрати –
Одвічна ліра...
Таки правда:
З ножем лиш пройдеш
По лезу ножа.

Всюди порох і цвіт.
Кров на білім і яблуні в милі...
Утекти від усього?
Не варто.
Мудріше – любить.
То ж достатньо,
Що ми одне одному солоно милі,
Щоби вічність – як мить.

Щоб залишити слід
На замерзлій безсовісній Леті,
Що обсипана цвітом
І світлом падучих зірок.

Хай вигнанці ми з раю.
Та разом нам рай на планеті,
Доки ми і планета
Танцюєм той самий танок.