1 …Атож, я напишу тобі листа. Вода текла. Спинилася. І став прикрив лататтям стомлене обличчя. Не маска – просто очі зріли сон, не щит, не втеча, навіть не полон, – а спокій, що гамує протиріччя. Десь у глибинах жевріло життя: засмоктувало в мул чуже сміття й виштовхувало ряску на поверхню. Лілеї чахнули, під лемент жаб студила осінь жар спокус і зваб, а небеса трусили воду мертву. Важка вода. Легенька длань листка, що пам’ятає, як текла ріка: він мріяв поплисти за течією, та зупинила заводь ставкова… І де тепер ота вода жива, яка творила власну одіссею? …Атож, я напишу тобі листа. Ріка не змерзла, льодом вкрився став, і лист угруз у ньому теплим тілом. А десь далеко виткнулось з глибин і засльозилось поміж сніговинь джерельце, що вмирати не хотіло. 2 Я напишу тобі листа – про те, що сонях сонця в грудні не цвіте, але не вір, що не цвіте ніколи; що річка взимку стишує ходу – як той бігун, що переводить дух перед новим, щоразу важчим, колом; про те, що не повсюдна ця зима і не для всіх холодна і німа (найважливіше мовиться не в спеку), а те джерельце, що не замерза, – скупе і непомітне, мов сльоза, але ж сльоза пече сильніше пекла! Я напишу тобі листа – в сніги, які ховають межі й береги і прикривають занімілі руки деревам, що в оголеність відверть щоразу поринають, як у смерть, світ не лякаючи порожнім звуком. Я напишу тобі листа про те, що помирає лиш легке й пусте, а справжнє – переходить в інший вимір: там з кожним колом підроста – ціна, там небо – вище, й глибша – глибина, там рідних менше й менше між чужими…
|