Коли помру, коли воскресну,
й тоді  зі мною залиши
оцю безмовну, безтілесну
жагу до милої душі!

Я знаю, ідеалізую
минувшину (усе, нема!) -  
столицю, всніжену глазур’ю
і наш похід у сінема.

І той останній день порожній.
Йшли поруч і ловили гав,
коли фотограф подорожній
нас раптом фотоклонував.

Злякались і зніяковіли:
нас упіймали на гачок.
І сипав сніг, неначе стріли
з усіх вселенських дірочок...

На плівці ж ми були блаженні,
чужі, так само, як тепер.
І тільки сніг тримав у жмені
нас. Тільки сніг. Не адюльтер…