чи винна в тому я, що вірила вітрам,
чи винна в тому, що на поклик їх озвалась,
складала іспити на віру й витривалість -
полóтна марень вилітали з білих рам,
на ринок трапила,
коли шукала храм

і била осінь у здивоване лице,
і не світився вихід на небесній мапі...
мої шляхи переділили рівно навпіл
безмовний митар і лестивий фарисей -
і досі думаю,
по той я бік
чи цей…

а доки визначусь, ніхто не зачекав:
відтяли мову і забрали до штрафбату,
там номер видали і паперові лати,
гранату в груди – і в руці лежить чека,
і я лежу на полі –
тиха і гірка

побудка!
сонце надавало стусанів
і наточило в каску - ні, не кави! - магми…
як не злетіло все до бісової мами?
і бойовий мій генерал осатанів:
призначив карцер
ідентично сірих  днів

в одній упряжці  - я, думки і таргани,
як біль - реальні, нероздільні - як родина,
напосідали і жадоба, і гординя…
а ми давали бій, і гинули вони -
у цих розвагах і діждалися весни,

весни-амністії!
всі шапки на-горА!
утіха в горлі застрягає, наче кістка,
і я світами йду, немов недобра звістка,
дзвенить мій дзвоник -
і цілує клямки брам
та божевільна,
що повірила вітрам.