Маломовна дівчинка, що будує замок на березі океану – зосереджено прикусує нижню губу, риючи фортечні рови, крапелька за крапелькою віртуозно зводить готичні шпилі та дрібненькими мушельками (без дірочок) викладає дахівку башти (погодьтеся, мушлі з дірочками не надаються до будівництва): «Дах протікатиме» (загинає один пальчик) «А ще їх можна носити на шиї» (другий). – Тут житиме золотокоса принцеса! – оголошує урочисто, дбайливо сплітає кубельце із перетлілих водоростей, ковдрочка – чаїне пір'ячко, подушечка – із білого каменю... Кирпатий хлопчик – шибайголова з облізлими плечима, зі жменею ластовиння – наче білі мачинки розсипалися по шкірі – годі й визбирати! – зиркає лиховісно з-під картатої панамки: – Ану стережися! Я ж – найлютіший пірат усіх п'яти океанів! – падає шулікою на курятко маломовне: «Так тобі, так!» – притоптуючи знічев'я приминаючи кулаками пісок до каменя траву до води ... і мушельки з дірочками на груденятах дівчинки ще довго-довго здригаються від ридань... ...бо не знають ще – океанів лише чотири, а сіль – одна на всіх, піщані замки для того й створені, аби бути зруйнованими, що за мурами і ровами не заховаєш мрії золотокосої, і чим більше даєш – тим більше отримуєш на віддяку, не бійся своєї ніжності, хлопчику-галабурнику, не бійся своєї вразливості, дівчинко-тонкослізко, бо Життя відходить, як Океан при відпливі, а Любов прибуває, як молоко у грудях. |