Маломовна  дівчинка, що будує замок на березі океану –
зосереджено прикусує нижню губу, риючи фортечні рови,
крапелька за крапелькою віртуозно зводить готичні шпилі
та дрібненькими мушельками (без дірочок) викладає дахівку башти
(погодьтеся, мушлі з дірочками не надаються до будівництва):
«Дах протікатиме» (загинає один пальчик)
«А ще їх можна носити на шиї» (другий).
– Тут житиме золотокоса принцеса! – оголошує урочисто,
дбайливо сплітає кубельце із перетлілих водоростей,
ковдрочка – чаїне пір'ячко,
подушечка – із білого каменю...


Кирпатий хлопчик – шибайголова з облізлими плечима,
зі жменею ластовиння – наче білі мачинки розсипалися по шкірі –
годі й визбирати! –
                             зиркає лиховісно з-під картатої панамки:
– Ану стережися! Я ж  – найлютіший пірат усіх п'яти океанів! –
падає шулікою на курятко маломовне: «Так тобі, так!» –
притоптуючи знічев'я
приминаючи кулаками
пісок до каменя
траву до води
... і мушельки з дірочками на груденятах дівчинки
ще довго-довго здригаються  від ридань...

...бо не знають ще –
океанів лише чотири, а  сіль –  одна на всіх,
піщані замки для того й створені, аби бути зруйнованими,
що за мурами і ровами не заховаєш мрії золотокосої,
і чим більше даєш – тим більше отримуєш на віддяку,
не бійся своєї ніжності, хлопчику-галабурнику,
не бійся своєї вразливості, дівчинко-тонкослізко,
бо Життя відходить, як Океан при відпливі,  
а Любов прибуває, як молоко у грудях.